Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Яргордійка-мишка аж стряслася на слово «киселиця», мало що не впала в корчі, так їй ця страва опротивіла.

Наказав князь варити киселицю.

Перший князів кухар забрався до діла: зварив киселицю точнісінько за приписами княжими, поставив перед купцем і усміхнувся щасливо. Він був впевнений, що купець в житті не їв ще такої чудесної страви. Покуштував купець киселиці, скривився.

– Недобра, – каже. – Квасна, густа і пересолена.

«Що за лихо? – думає князь. – В мене, на дворі княжім, недогода купцеві з киселицею, то щось нечуване».

Варять ще раз киселицю, але самі бояри варять. Зварили і знов невдало: зробили ніби чир, ніби стиранку, а в додатку добряче підпалили.

– Доле моя нещасна, – ридає князь, а з ним і весь княжий рід постогнує.

– Чей же то не велике діло – зварити киселицю, – говорить мишка Яргордійка. – Ось спробую сама…

Полізла мишка Яргордійка до княжої ватри, веліла кухареві розчинити киселицю, вилізла на горщик, бігає по ньому, доглядає, щоби добре викисла. І князь і бояри подубіли, постовпіли, не знають, що думати, що казати. Мишка Яргордійка сама з кухарем варить киселицю і сама мішає, і то проворно мішає, щоби киселиця не прикурилася.

Зварила миша Яргордійка киселицю, веліла поналивати в мисочки для князя батька, для боярів, а собі і купцеві одну велику миску. Вона перша покуштувала і каже:

– Тепер, може, буде добра киселиця, бо я її сама варила. Куштує князь, куштують бояри, і всі кажуть, що добра. Зачерпнув купець ложку, хлебнув відразу і говорить:

– Не добра, а дуже добра киселиця, – моя мати вдома кращої не варила.

Так мовивши, скинув з себе довгий чудернацький каптан і в цей же час перетворився на гарного білоголового князя-лицаря. Він одягнув на лапки мишки Яргордійки мишачі рукавички, застебнув їх перловими шпіночками, і вона також стала найгарнішою дівчиною-княгинею, достойною наслідницею князя Самоволі.

Настала велика радість в золотоверхих княжих палатах, всі раділи, а найбільше блазень. Він приспівував:

Щира любов, дитя гоже,

Все на світі переможе;

Навіть і горду царицю

Навчить їсти киселицю…

Остап Василенко

(1867–1931)

Справжнє прізвище – Остап Макарушка. Народився в м. Яворів на Львівщині. Закінчив Львівський університет 1894 р., потім учителював у Львові та Коломиї, а з 1910-го став директором Львівської жіночої учительської семінарії.

Остап Василенко – відомий мовознавець і педагог, автор підручників з античних мов. Писав також критичні статті й оповідання.

Казка про трьох братів-орлів і четверту сестричку Любку

Було то дуже а дуже давно: ще тоді, як в нас зими не знали, поля не орали, дерев не садили, бо земля сама родила, як в нас ще ані жовнірів, ані суддів, ані адвокатів не було, бо люди землі не ділили, на чуже не нападали, воєн не провадили, в згоді і спокою жили, мов в одній родині. Прекрасні ліси чатинні і листкові, вічнозелені, пристроювали землю. В лісах тих звірини було доволі, а звірята і пташки тоді ще говорити вміли.

На зеленій поляні, серед віковічного лісу, стояла хатина, а в тій хатині мешкали чоловік і жінка. Було в них четверо дітей; три синочки-соколоньки: Богдан, Володко і Роман, а четверта донечка-горличка, Любка. Щаслива то була родина: життя їм плило, як в раю. Батько виходив щоднини полювати: візьме лук на рамено, вложить стріли в сагайдак та блукає лісами; увечері вертає з убитою дичиною; мати трудилася дома, а діти бігали цілими днями по гаю та збирали ягоди та лісні горіхи.

За тим лісом-пралісом було велике багно, а в тім багні на самім дні сиділа стара-престарезна баба Морана і радила раду з відьмами, чарівницями та старими чортами. Страшна була баба Морана; її ніхто не бачив ще, а всі знали, як вона виглядала: суха, мов тика, запалі, в глибоких ямах очі світили порохном; довге, розхристане волосся, пальці на руках, мов ті зубці в граблях; крила при раменах; чорним плащем оповита і чорна хустка в руках. Куди пролетить, куди хусткою повіне, там люди вмирали, мов мухи, птахи і звірята падали, води псувались, а ліси всихали.

Бабу Морану гнівало дуже, що люди на землі живуть праведно і в згоді. Кілька разів пробувала вона людей порізнити, так ні, не вдавалось: і сама вилізала з багна, пакостила людям, і чортів, і опирів, і відьм, і чарівниць посилала, і навіть тую Бабу Ягу, що вічно в пеклі з чортами сварилась і все на своїм поставити мусіла, – та дарма: люди все були праведні, добрі, згідливі.

Одного дня зібрала Морана раду: сама сіла на престолі з дубового порохняка, а тьма-тьмуща злих духів і відьом окружила її зі всіх сторін. І Морана сказала:

– Віднині будемо інакше до роботи братися. Досі хотіли ми зіпсувати всіх людей нараз, і нам не вдавалось. Зачнім тепер псувати одного чоловіка по другім, одну родину за другою, ачей діпнемо свого. Зачнім від тої родини, що мешкає в хатині на поляні серед нашого лісу. Я була там вчора: жиють, мов ангели, в згоді, любенько. І вони так, як всі люди, служать доброму Богові, а нам не служить ніхто. А однак ми мусимо мати таких людей, котрі би за життя нам служили, а по смерті до нашого темного царства приходили. Треба лише до себе людей принадити, треба їм якусь розкіш показати, якої вони досі не знають. Мені така думка прийшла до голови: люди тепер всі межи собою рівні. Обіцяймо одному з них запанувати над іншими, обіцяймо йому багатства, достатки, силу надлюдську, а певно він стане нашим слугою. Чи чарівник Хвостатий є тут?

– Тут! – храпливо крикнув чарівник.

– Перемінися в лиса, – приказала Морана.

З чарівника Хвостатого зробився лис.

– Побіжиш в ліс на схід сонця і станеш при крислатім дубі; там відпочивати буде стрілець з поляни; тебе він побачить, але стріляти не буде, бо він лисів не стріляє. Спека буде велика – йому пити схочеться. Заговори до нього облесно, так, як лис уміє; скажи йому, що